НПФ "Танаис"

11 последних субмарин Адольфа Гитлера

админ — Tue, 22 Oct 2013 15:08:10 GMT

11 последних субмарин Адольфа Гитлера

О последних днях Третьего Рейха написано очень много. Но достоверных фактов очень мало. События апреля-мая 1945 года, представляются сплошной серой зоной, излегка засвеченной некоторыми эпизодами, которые казалось бы общеизвестны. На первый взгляд все понятно. Однако, нестыковки и недоговоренности порождают множество вопросов, где ответов нет. В результате возникают версии, легенды, которые постепенно замещают историческую правду. И мифы стают основой…

Совершенно неожиданно, впрочем, как всегда, появился след, полностью меняющий расхожие факты. Это, по нашему мнению, именно то недостающее звено, которое позволяет реконструировать те давние события.

Команде маленького культурологического журнала «Музеи Украины» очень помогают многочисленные знакомства с ветеранами Вермахта, власовцами, казаками, служивших Гитлеру, бойцами дивизии «Галичина», подпольщиками ОУН-УПА и их потомками, осевшими в США и Канаде. С некоторыми из них мы оказывались в довольно рискованных ситуациях, связанных с историческими расследованиями и розыском культурных ценностей. Именно из той уникальной среды мы иногда получаем эксклюзивную информацию, которая совершенно не совпадает с заезженными официальными версиями, утвержденными еще при Сталине.

Возможно нужно начать с малоисследованной деятельности гетмана Павла Скоропадского в Германии и его сотрудничестве с Гитлером. Именно по его протекции украинские эмигранты получили возможность для карьерного роста в Вермахте. Более того, именно Скоропадский ходатайствовал о создании полностью украинского экипажа современной подводной лодки. Старому союзнику пошли навстречу.

Наш представитель в США, атаман Американского казачества, коллекционер и историк Сергей Цапенко, давно поддерживает дружеские отношения с Валентином Владимировичем Доценко, чей отец служил на «украинской» субмарине! Именно от него, мы и услышали эту на первый взгляд, невероятную историю. Начали проверять и у нас все совпало!

Офицер Кригсмарине Доценко вспоминал о тайном рейде их судна в Черное море. Специальном задании. Стоянке в Балаклаве. Переходе в Северное море и базировании на острове Гельголанд.

Фамилия первого помощника капитана судна – Демченко. Особый уполномоченный по спецоперациям – Шкуро.

Лодка выполняла какие-то особые поручения, рассказывать о которых сын моряка отказывается.

Сообщил лишь о последнем рейсе весной 1945 года.

В последние недели существования Рейха, на Гельголанде сконцентрировали 11 современных субмарин, которые подготовили к особому секретному заданию. Все лишнее выгрузили, часть экипажа списали на берег. На борту разместили некий груз. Местный аэропорт принял несколько самолетов. Взяв пассажиров, субмарины скрытно вышли в море.

Одну из лодок засекли британцы, потопив глубинными бомбами.

Десять субмарин, миновав все ловушки, дошли до Чили, тайно (вероятно в море) выгрузив груз и пассажиров. Произошло это в районе города Пуэрто Монт. Скорее всего, задействовали местный гражданский корабль.

Экипажи переправили на берег, лодки затопили в определенном квадрате.

Именно в том регионе проживает большая немецкая община. Рядом – Аргентина, где президент Перрон всячески поддерживал бывших наци и секретную организацию «Одесса», по каналам которой переправляли бывших деятелей Рейха. Например, доктора Менгеле…

Цитата в тему: «Наконец, имеется отчёт ФБР, датированный сентябрём 1945 года, в котором говорится, что к приезду Гитлера в июле 1945 года было всё подготовлено: о пребывании вождя III Рейха в Аргентине сообщил и садовник Эйкхорнов, который работал на ФБР. Его недавно рассекреченное донесение было найдено Басти.

В ноябре 2006 года, как уже было сказано, Абель Басти дал развёрнутое интервью российскому еженедельнику «Аргументы и Факты». Басти, в частности, был задан вопрос: насколько достоверно донесения садовника Эйкхорнов, в котором тот сообщал, что его хозяева, живущие неподалёку от Сан-Карлос де Барилоче в селении Ла-Фальда, с июня готовились к прибытию Гитлера?

«Это очень странный вопрос, – искренне удивился аргентинский писатель и журналист, – потому что я законно получил этот документ после его рассекречивания из архива ФБР: номер досье 65-53615. И это далеко не единственное документальное свидетельство бегства Гитлера. Существует ещё несколько тайных донесений ФБР, ЦРУ и МИ-5 о живом фюрере. Но, к сожалению, США, Британия и Россия до сих пор полностью не рассекретили все материалы, касающиеся этой темы.

Например, имеются три стенографические записи разговора Иосифа Сталина (одна из них – с государственным секретарём США Бирнсом): там руководитель СССР открыто говорит, что фюреру удалось скрыться. За пятнадцать лет я провёл сотни интервью прямых свидетелей присутствия Гитлера в Аргентине. Большинство из них начали говорить только сейчас – многие нацисты в Аргентине умерли, им уже нечего бояться, хотя до сих пор далеко не все идут на контакт. Сохранилось также письмо нацистского генерала Зейдлица, датированное 1956 годом: он сообщает, что собирается присутствовать на встрече в Аргентине Гитлера и хорватского "фюрера” Павелича».

http://tayni.info/3915/

Чтобы избежать преследований союзников, нужно было заменить Гитлера двойником. "Он первым вспомнил о своём двойнике, и мы оба немного посмеялись", - сказал Мюллер про ту встречу в саду. Ещё в 1941 году Мюллеру доложили, что в Бреслау на полиграфической фабрике работает практически точная копия фюрера. Несмотря на отсутствие усов и другую причёску, сходство было поразительное. Этот человек являлся дальним родственником Гитлера, родился в Австрии в семействе Силлип, но не знал о своём родстве с Адольфом. Двойник курил, был полнее Гитлера, так что пришлось немного "поработать": отучиться курить, похудеть и перенять некоторые жесты и повадки фюрера. Работа была проведена успешно, и вскоре никто не мог отличить дальних родственников.

Последний раз Мюллер видел Гитлера 22-го апреля 1945 года в том же саду канцелярии в компании Раттенхубера, камердинера Линге и человека, державшего любимую собаку фюрера Блонди. Гитлер ушёл вместе с Линге и собакой, обратно вернулся только камердинер и сказал: "Хозяин уехал. Это навсегда". Уехал, а не умер. Раттенхубер добавил: "Фюрер нас покинул. Теперь у нас новый фюрер". Речь шла о двойнике Гитлера. Как сказал Мюллер, "мы создали двойника, одели его в мундир Гитлера, потом пристрелили и похоронили там, где он наверняка будет найден. Так зачем теперь забивать голову вопросами, жив Гитлер или умер?" В любом случае после событий весны 45-го фюрер перед большой публикой так и не появился, что, по крайней мере, говорило о его политической смерти.

- До эвакуации дело дошло?

- Нет. Аэродром был разбомблен. После этого организовали временный аэродром у Бранденбургских ворот, неподалеку от рейхсканцелярии. Для взлетной полосы вдоль улицы срубили вековые липы. Там постоянно дежурили учебные самолеты, которые требовали минимальной длины разбега. А при Гитлере неотлучно находились два его личных летчика и командующий правительственной эскадрильей. Захваченный в плен комендант Берлина утверждал, что улететь на самолете Гитлер не мог (разбомбили и этот аэродром), но мог спастись по подземным переходам метро. Известно также, что в Гамбурге у пирса стояли 10 океанских подводных лодок. Капитанам сказали, что они предназначаются для эвакуации правительства рейха.

Сотрудник охраны Кернау уверял, что видел Гитлера живым 1 мая. Кроме того, в зарубежной прессе сразу после войны появились публикации о том, что Гитлер эвакуировался в Аргентину, Парагвай, Испанию, Ирландию. На берегу Северного моря в Дании нашли бутылку с письмом немецкого моряка с потонувшей подлодки. Он пишет, что на борту лодки находился Гитлер, который не смог спастись. Лодка наткнулась на затонувший корабль, получила пробоину. Часть экипажа спаслась, но Гитлер находился в корме в наглухо задраенной каюте и выйти не смог.

http://www.perunica.ru/istoria/409-smert-gitlera.html

Попытки же отыскать кого-либо из высокопоставленных нацистов в Аргентине привели нас в одно уникальное место. Вход посторонним категорически запрещен, вплоть до ареста. А о съемках и говорить нечего. Это кладбище. Закрытое немецкое кладбище, где похоронены руководители Третьего Рейха. Почему же оно закрытое? Потому что фамилии на надгробных плитах, могут многое рассказать людям о судьбе таинственно исчезнувших эсэсовцев. Надеяться на то, что нам разрешат поснимать, мы не стали. И решили просто перелезть через забор.

Возле одного из склепов встретили полусумасшедшую женщину. Оказалось, она живет здесь уже не один год. А склеп - последнее пристанище бывшего президента Аргентины Доминго Перрона. Именно он основал знаменитую организацию ОДЕССА, которая спасла от суда тысячи нацистских преступников. Именно он помог укрыться в своей стране Мартину Борману, Генриху Мюллеру, Паулю Шаферу и многим другим. Именно он знал ответы на многие вопросы, которые волнуют мир до сих пор. Но он унес их с собой в могилу навсегда.

То, что мы увидели потом, шокировало не меньше, чем колония "Дигнидад". Пробравшись вглубь кладбища, мы увидели могилу членов семьи Евы Браун, жены Адольфа Гитлера. Почему здесь? Ведь историки утверждают, что после того, как Ева стала секретарем Гитлера, она больше не общалась с родными. Гестапо не позволило бы ей такой роскоши. И, тем не менее, у небогатой семьи нашлись средства, чтобы переехать в Аргентину. Как им это удалось? Неужели сама Ева организовала побег? А может, она и не погибла вместе с Гитлером? Эта история требует отдельного рассказа...

Увидели мы и фамильный склеп Генриха Мюллера...

В общем, на этом кладбище похоронены многие люди, имевшие доступ к заветным тайнам Третьего Рейха, и только некоторые знали о сверхтайне - сокровищах СС. Один из них навсегда покинул наш мир. Судьба другого до сих пор остается неизвестной. Когда-то он пообещал, что о его смерти узнает весь мир. Мартин Борман - владелец кассы Третьего Рейха пока не сообщил человечеству о своей кончине. Остается надеяться, что единственный, кто знает все о золоте нацистов, не накажет нас вечным безмолвьем и раскроет эту невероятную тайну.
http://virtlib.odessa.net/encyclopedia/reich/page_neuschwabenland4.shtml

Еще один примечательный факт. Семья Доценко никогда не испытывала финансовых проблем. И это в трудное послевоенное время. Смогли перебраться в США, где тоже могли себе многое позволить…

Валентин Доценко был активным участником легендарной операции «Казаческие регалии», когда американские казаки и украинские журналисты пытались справедливо разделить коллекцию Музея Кубанского казачества в Ховелле, направив ценности эпохи Запорожской Сечи в Киев. К сожалению, шовинистические руководители Краснодарского края России, задействовали спецслужбы, послав спецназ, который банально ограбил американский музей. Дело получило огласку, обсуждалось на уровне президентов США и РФ…

И вот новый поворот. Украинская субмарина Гитлера, неизвестные детали тайной эвакуации руководства Рейха в Латинскую Америку.

Учитывая огромный интерес, который возник к расследованию после предыдущих наших публикаций, продолжение будет.

Мы считаем, что легенду об базе 211 в Антарктиде, тайном подземном городе, летающих тарелках, запустили как фашистские, так и американские и советские спецслужбы, для элементарного отвлечения внимания от поисков в Аргентине и Чили. Ведь тайно выжить в суровых условиях вечной мерзлоты, без снабжения, большой группе людей просто невозможно.

Пока у нас есть первые свидетельские показания. Ожидаем следующих. Еще живы непосредственные участники того похода, их дети… Неожиданности возможны…

Интересно услышать версию ветеранов КГБ. Они тоже могут многое вспомнить…

Виктор Тригуб, редактор журнала «Музеи Украины»

Скарб НКВД.Чиї кайдани виставлені у Музеї плакату?

админ — Tue, 15 Oct 2013 10:27:04 GMT

Скарб НКВД.Чиї кайдани виставлені у Музеї плакату?
Значного резонансу отримав факт експонування у Музеї плакату пари наручників. Нагадаємо, їх передав пошуковець Василь Панасенко для виставки "Пам'ять землі". Знайдені у неглибокій ямі у глухій місцині Хмельницької області. Лежали хаотичною купою. Десь з десяток...
Ми опублікували фото, на жаль, не дуже гарної якості - світло... І через Фейсбук поцікавилися у істориків Другої світової війни походженням знахідки - НКВС чи Гестапо?
Ось таку відповідь отримали:
"На днях журнал "Нова Січ" задал мне вопрос по поводу идентификации найденных наручников: НКВД или Гестапо?
Думаю, что некоторым камрадам тоже будет интересно взглянуть на наручники германской полиции и Гестапо..."
Віктор Македонскі
Значить, ймовірно, кайдани радянського виробництва і використовувалися каральними органами. Днями спробуємо очистити наручники від іржі і зробити якісні знімки крупним планом. Хоча, все вже зрозуміло.
Пошуковці вийшли на шлях відступу якогось підрозділу НКВС СРСР у 1941 році. Ми знаємо точне місце знахідки. Це або офіцери якогось обласного відділу, або командно-оперативний склад якогось концтабору, який розташовувався поблизу чи тюрми.
Наступ німців був занадто швидкий, тож наручники були першими, від чого позбавилися.
Значить десь неподалік повинні бути ще якісь несподівані схованки НКВД. Сейфи (що малоймовірно, але...), документи, нагороди, печатки, зброя...
Якщо поруч був табір, не важко уявити долю арештантів - знищені. Можливо є таємні масові поховання?
Якщо то керівний склад якогось обласного управління, то у найближчі тижні ми можемо отримати потужну сенсацію - якщо ДУЖЕ пощастить...
Відразу згадалися телефонні розповіді нашого таємничого інформатора - високопоставленого офіцера КГБ СССР, що був шифрувальником і нині входить у якусь супергрупу скарбошукачів, сформовану з колишніх співробітників КГБ, ГРУ, Стратегічної розвідки...
Вперше ми пересіклися з ними в Баварських Альпах, коли наша команда йшла слідами відступу Доктора Смерть - Йозефа Менгеле. Він видавав себе за художника, малював пейзажі і залишав їх гостинним господарям.
Нам вдалося знайти і викупити два пейзажа... Далі скарб бункера СС.
Потім була всім відома епопея з Конвоєм Гітлера, субмариною Рейха з повністю українським екіпажем, Антарктидою... Експедиція Костянтина Стогнія в Південну Америку...
Інформатор загадково зник, але наші публікації у великому і пильному моніторингу...
Ось тут пішла інтрига. Наручники стали сигналом ВЕЛИКОГО ЗБОРУ! Майже ДЕСЯТОК наручників! Масовий читач нічого не зрозумів, а от старі профі...
Так, золото, діаманти, срібло, паперові гроші обласних і районних контор Держбанку УРСР! Там дуже суттєві суми у сучасному перерахунку.
Саме спецзагони НКВД вивозили скарби із західних областей. Майже всі ті спецгрупи безслідно зникли - енкаведістів в полон не брали. Пристрілювали.
Після війни було тривале розслідування, шукали вцілілих свідків, копали в лісах. Знайшли мізер. Тими скарбами КДБ переймалося до останніх днів. Та і у безтолкового СБУ цікавість збереглася...
Банківські скарби вивозили автомобілями у легких металевих коробках.
Тягти те добро на горбу, під обстрілом, ніхто не став. Відкривати не було сенсу - для чого гроші перед смертю? Тож сейфи або закопали, або втопили.
І сталося то неподалік від ямки з наручниками. Можливо вони були орієнтиром...
Трохи про веселе. Після моєї скромної публікації,

http://museum-plakat.do.am/publ/pam_jat_zemli_muzej_plakatu_i_mislivci_za_tankami/1-1-0-255

до Музею плакату зачастили таємничі люди. Було навіть два екстрасенси. Один з рамками, інший з ниточкою. Всіх чомусь цікавлять саме наручники і люк танку "Пантера", як не дивно, теж знайдений у тому ж районі Хмельницької області, що і наручники!
Детектив ще той!
Я отримую максимальне задоволення! Придумати таке неможливо!
Пошуки скарбів декого заводить сильніше за секс...
Без таких історій осінь видавалася б сумною і депресивною. Скільки пристрасті...
Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"

Предатели продали казачьи регалии России в Лондоне!

админ — Tue, 15 Oct 2013 10:25:23 GMT

Предатели продали казачьи регалии России в Лондоне!
Высшая власть России в очередной раз показала свою варварскую сущность. Можно говорить о начале "Операции "Казаческие регалии-2". Вначале они ограбили Музей Кубанского казачества в Ховелле (Нью-Джерси), тайно ввезли похищенное в Москву, а затем, самое ценное продали на аукционе Кристи в Лондоне. Возможно российским спецслужбам пора вычислить предателей такого уровня в высших эшелонах Кремля? Именно на это надеются неизвестные патриоты России из Краснодара, объединившись в "Казачью контрразведку".
Сюжет этой истории еще тот!
После разгрома царизмом последней вольницы Европы - Запорожской Сечи, казакам подарили Кубань. Есть даже Дарчая грамота царицы Екатерины Второй. Вольнолюбивые украинские казаки двинулись на новые земли, прихватив с собой казачьи регалии - предметы, имевшие большую духовную ценность - флаги, оружие, иконы, документы... Регалии дополнялись и использовались в торжественных случаях.
В 1918 году, перед навалой диких большевистских орд, группа особо верных казаков переправила реликвии в Сербию.
Перед подходом Красной армии в 1945, регалии вывезли в Германию, затем в США, где в Нью-Джерси был создан Музей Кубанского казачьего войска. Все было хорошо.
Однако, вмешались известные провокаторы - губернатор Кубани Ткачев и "атаман" Кубанского казачества выкрещеный еврей Грумич, известный по псевдониму Громов. Именно они прогремели с глупым строительством дамбы на Тузлу...
В те годы Ткачев всячески нагнетал напряжение вокруг Крыма, вынашивая дерзкие планы выдвинуться в президенты РФ. Нужны были скандальные информационные поводы.
Одним из элементов и стало громкое возвращение казаческих регалий из США. Начали подготовку.
Однако, вмешалась скромный историк из Запорожья Людмила Маленко, обратившись в журналы "Нова Сич" и "Музеи Украины". Украинцы возмутились тем, что основная часть регалий состоит именно из коллекции Сечевой эпохи и имеет важное сакральное значение для нашей истории и любого сознательного патриота.
Киевские журналисты предложили компромисный вариант - Сечевую часть регалий перевезти в Киев и выставить в государственном музее. Все остальное пусть забирает Россия. Идею поддержали в Верховной Раде Украины, на уровне тогдашнего Президента В.Ющенко. Начался международный детектив, вошедший в историю под названием "Операция "Казаческие регалии".

Идею украинцев поддержали члены Американского казачества, которые вообще были против вывоза казаческих символов в кагебическую тоталитарную Россию. Хранились сколько лет, пусть лежат в надежном месте. Кому надо - делайте копии...
Однако, бюджет был выделен, маховик запущен.
В интернете началась ожесточенная идеологическая война.
Как ни странно, Украина и Американское казачество начали побеждать.
Музей в Ховелле по решению американского суда был опечатан. Но русские авантюристы отступать не умеют.
В США была направлена группа "искусствоведов" Оружейной палаты Кремля. ФБР моментально индефицировало их как спецназовцев ГРУ, воевавших в Чечне и прочих горячих точках. В Вашингтоне излегка удивились такой глупой наглости русских. Решили поиграть.
Краснодарские "стратеги" привыкнув к безнаказанности в Крыму, решили действовать привычным нахрапом. Дали приказ - и спецназ лихо прибыл в Ховелл на нескольких автомобилях, один из которых оказался инкасаторским броневиком, с дипломатическими номерами Генконсульства РФ в Нью-Йорке. Опечатанный полицейскими ленточками музей был вскрыт, уже упакованные предателями регалии загрузили в машины и вывезли в Генконсульство.
Агенты ФБР, следившие за русскими были в шоке. Доложили на самый верх. Ведь получилось, что армия одной ядерной державы провела незаконную войсковую операцию на територрии другой! Это фактически теракт, повод для войны...
Госсекретарь Кондолиза Райс связалась с МИД РФ. На следующий день Президенту В.Путину позвонил Президент США Джордж Буш. Генконсульство было блокировано. Спецназ поспешно эвакуировали после показательного таможенного "шмона". Было много публикаций. Миру презентовали новую модель путинга, которая сегодня уже никого не удивляет. Тогда это было впервые.
Через какое-то время, регалии тайно переправили в Москву. Говорят, тов.Путин их лично осматривал. Все учасники операции были награждены.
Особенно трогательно выглядит орденок для господина Певнева. Правда, В.Путин постеснялся лично вручать награду сыну фашистского полицая, затем офицера СС, но...
"Указом Президента Российской Федерации № 266 от 25.03.2013 атаман Кубанского казачьего войска за рубежом А.М. Певнев награжден орденом Дружбы.

Александр Михайлович родом из станицы Владимирской Лабинского района, но в 1943 году вместе со своим отцом, родовым казаком, вынужден был выехать из России. В Линце, где оказались более 30 000 российских казаков, им удалось избежать выдачи советским властям и уйти через Альпы по Чертову мосту, по которому водил армию Суворов.

Сегодня Александр Певнев атаман Кубанского казачьего войска за рубежом и проживает в штате Нью-Джерси, где размещается штаб войска и хранятся регалии кубанского казачества, вывезенные в Америку кубанским атаманом В.Г.Науменко. - Процесс возвращения регалий был сложным и длительным. Поэтому и хотелось бы, чтобы те, кто внес свой вклад в их спасение и возвращение, не были забыты. У нас как зачастую ведется: по плохой традиции всех истинно причастных забывают, а непричастных награждают. Многие страницы этой истории, участником которых был автор этих строк, по политическим причинам пока что не могут быть описаны и обнародованы полностью. Но придет час – и кубанцы узнают всю полноту правды..."
http://kazak11-kazak11.blogspot.com/2013/04/blog-post_7914.html
Здесь более откровенно: "Собственно, ничего нового, и без «белогвардейца» хорошо знали и говорили вслух о гитлеровских принципах семьи эсэсовского атамана Науменко, в том числе и его дочери Натальи, что стала женой эсэсовца Назаренко. Не делали тайны и из того, что хороводится с ней нынешний кубанский истэблишмент. Известно было и о том, что среди реликвий кубанского казачества, что передала властям мадам Науменко – Назаренко в Краснодар весной текущего года не оказалось ничего изготовленного из драгметаллов, я имею ввиду золотую и серебряную утварь, пожалованные императорами кубанскому казачеству за более чем вековую службу. А ведь были они в наличии, когда утащил эти самые реликвии тогда еще кубанский атаман Науменко в эмиграцию в двадцатом году. Были, да сплыли! Атаманская семейка пропажу килограммов драгметаллов списывает на ужасы военного времени."
http://left.ru/2007/16/kryuchkov168.phtml
И вообще сенсационные публикации!
Кому и зачем отдали Уральские знамёна?..

http://www.gipanis.ru/?level=362&type=page

http://kazachiy-krug.ru/forum/viewtopic.php?t=402&p=2744

http://ckwt.ru/news/2007/10/news77/index.html

Предыстория | Форум | Казачество | Американская статья. Что думаем ...

www.predistoria.org/index.php?name=Forums

Вы в России это знаете?
Вернемся в Москву. Как и ожидалось, основная Запорожская часть регалий упакована в ящики и надежно спрятана в спецхране какого-то московского музея. Кубанские казаки не должны знать какого они рода-племени, а слово Украина здесь должно быть под запретом. Что и предвидели киевские журналисты. Может хоть сейчас Киев официально потребует у Москвы возврат коллекции?
В Краснодар отправили какие-то копии и что-то незначительное. Все остальное ушло в спецхран.
А вот об уровне какого-то высокопоставленого предателя можно лишь догадываться. И количеству звезд на погонах. Все ценное было отбранно, реставрировано и отправлено в Лондон на аукцион. Все продано. Кем? С Певневым то хоть десятиной поделились? Вот результат торгов реликвиями российского народа. Не пора ли арестовать этих негодяев? Или торговля крадеными музейными ценностями России часть внешней политики этой странной страны? Выводы будут? Всего полмиллиона! Стыдоба!

Vyacheslav Grigorevich Naumenko (1883-1979), ataman of the Kuban Cossack voisko elected in 1920.
Nicholas Nazarenko, son-in-law of the above.
Helen Nazarenko-Bowden, daughter of the above.
Acquired from the above. !!!

http://www.christies.com/LotFinder/lot_details.aspx?from=searchresults&intObjectID=5510142&sid=cee198f1-4bb9-439e-8996-307318a0e5a3

http://www.christies.com/salelanding/index.aspx?intSaleID=23168

Sale 8003

London, King Street
28 November 2011

Lot 266, Sale 8003, London, King Street
A CAUCASIAN SHASHKA19TH CENTURY

price realized
£5,000
($7,740)
Lot 267, Sale 8003, London, King Street
AN EXTREMELY RARE LARGE GOLD AND IVORY PRESENTATION CAUCASIAN KINDJALSECOND HALF OF THE 19TH CENTURY, CAUCAUSUS

price realized
£121,250
($187,695)
Lot 268, Sale 8003, London, King Street
A PARCEL-GILT SILVER AND NIELLO KINDJALMARKED OSMAN, CAUCASUS, 19TH CENTURY

price realized
£13,125
($20,318)

Lot 250, Sale 8003, London, King Street
A VERY RARE GOLD AND ENAMEL ORDER OF ST ANNE SECOND CLASS WITH CROWN AND SWORDSMAKER'S MARK 'KK', ST PETERSBURG, THIRD...

price realized
£51,650
($79,954)
Lot 251, Sale 8003, London, King Street
A GOLD AND ENAMEL ORDER OF ST VLADIMIR FOR TWENTY-FIVE YEARS SERVICEMAKER'S, TOWN AND DATE MARKS INDISTINCT

price realized
£10,625
($16,448)
Lot 252, Sale 8003, London, King Street
A GOLD AND ENAMEL ORDER OF ST GEORGE FOURTH CLASSMAKER'S MARK INDISTINCT, ST PETERSBURG,...

price realized
£18,750
($29,025)
Lot 253, Sale 8003, London, King Street
A GOLD AND ENAMEL ORDER OF ST ANNE SECOND CLASSMAKER'S MARK 'P.B', ST PETERSBURG, THIRD...

price realized
£20,000
($30,960)
Lot 254, Sale 8003, London, King Street
A SILVER AND ENAMEL MILITARY BADGERUSSIA, EARLY 20TH CENTURY

price realized
£4,375
($6,773)
Lot 256, Sale 8003, London, King Street
A SILVER CORONATION MEDALRUSSIA, 1883

price realized
£6,000
($9,288)
Lot 257, Sale 8003, London, King Street
A GROUP OF THREE MEDALSRUSSIA

price realized
£7,500
($11,610)
Lot 258, Sale 8003, London, King Street
A GROUP OF FIVE COINSRUSSIA, 19TH CENTURY

price realized
£48,050
($74,381)
Lot 260, Sale 8003, London, King Street
A GROUP OF THREE MILITARY ORDERSRUSSIA, 19TH/20TH CENTURY

price realized
£20,000
($30,960)

Наверное, для первого раза достаточно. Подождем реакции. Из Москвы, Вашингтона, Киева. Хоть материал сенсационный, пишу это с грустью. На наших глазах подло уничтожена целая страница казаческой истории Украины и России. Нам, участникам предыдущей борьбы даже стыдно. Мы боролись за то, чтобы регалии были доступны для людей, историков, патриотов. За что все реально рисковали? Чтобы некоторые уроды подло продали и спрятали то, что принадлежит нашим великим народам! Они должны понести наказание. В этой жизни.
А всю коллекцию казаческих регалий требуем выставить в государственном музее Москвы!
Хватит позорить Россию!
Виктор Тригуб, редактор журналов "Музеи Украины" и "Нова Сич", учасник Операции "Казаческие регалии"

Історії про танк з музею в Нових Петрівцях

админ — Tue, 15 Oct 2013 10:24:00 GMT

Історії про танк з музею в Нових Петрівцях

Енергії директора Івана Вікована заздрять і молоді! У поважному віці, швидко, повністю реконструювати чималеньку територію Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році», відремонтувати будівлю музею, встановити кілька пам’ятників, стати туристичним лідером Київщини, зможе не кожен молодий керівник. Вірніше, крім Вікована таке не зможе більше ніхто. Директор Нацмузею Іван Петрович Вікован – справжній лідер музейників не лише Київської області – всієї України, фактично, кращий директор системи військово-меморіальних музеїв.

Якби була моя воля, знав хто б став Героєм України від музейної галузі…

Однак, сьогодні згадаємо детектив про танк ИС-3, який завдяки підтримці Голови Вишгородської РДА О.Приходька неймовірно опинився в музеї.

Справа в тому, що автор цих рядків є заступником командира пошукового загону музею. Журнал «Музеї України» з 2004 року підтримує музей у Нових Петрівцях. Свого часу запекло боролися з нахабними рейдерами, які підло хотіли відтяпати кілька гектарів заповідної землі.

Тоді, завдяки незламності І.Вікована, підтримці громадськості, ветеранів, преси, заклад захистили. А організатор атаки опинився за гратами…

…Чимало знахідок передав до музею пошуковець Володимир Даниленко. Мій гарний друг. Разом ми створили Музей слідопитів при журналі, легалізований Новопетрівським сільським Головою Радіоном Стареньким. Саме пан Володимир розгорнув повномасштабний пошук загиблих танків на Київщині. Разом ми побували в десятках експедицій. Найвідомішою знахідкою стала рама від установки Катюша, подарована Нацмузею. А Володимир Даниленко згодом загинув від вибуху снаряду…

І от у той веселий час, ми ганяли якимись болотами та лісами, періодично натикаючись на місця загибелі як німецьких, так і радянських танків. Траки, котки, люки, бронеплити траплялися. А от ні вцілілих танків, ні башт знайти не пощастило.

Враховуючи, що я про той захопливий пригодницький процес постійно писав, друкуючись на сотні власних сайтів та на десятці відомих ресурсів, резонанс був суттєвим. Читачам подобаються такі реаліті-історії.

Потрібно сказати, що директор музею «Битва за Київ у 1943 році» І.Вікован, сільський Голова Р.Старенький, Голова Вишгородської райради О.Носаль, Голова Вишгородської РДА О.Приходько, Голова Київської ОДА А.Присяжнюк, ставилися до наших галасливих розшуків хоч і з гумором, але уважно, завжди сприяючи.

Вершиною нашого полювання на танки стала епопея з пошуками легендарної німецької самоходки «Фердинанд». Це було дійсно щось! Адже у світі їх залишилося лише дві – у США і в Кубінці (РФ). А тут ми придивилися до діарами в Новопетрівському музеї, де просто в центрі композиції зображено вже підбитий «Фердинанд»! При цьому, ніяких архівних документів про участь тих монстрів у битві за Київ знайти не вдалося. Лише якісь перекази про дві самоходки. Вийшли на ремонтну базу, яка чомусь була в Житомирі. Хоча відома їх участь лише у боях під Дніпропетровськом. А база в Житомирі. Не логічно… Потім була інформація про два «Фердинанди» під Лютіжем. І один, начеб-то дійсно підбили… Рівень інтриги міжнародного рівня був ще той. Наші експедиції знайшли фрагмент німецької ходової. Всі напружилися. Перерили всі доступні фото – спасибі блогерам, лише вони знімають все підряд і крупно. Виявився панцерник Т-ІУ…

Керівництво музею, району і області, яке вже без іронії спостерігало за такою безпрецедентною авантюрою, почало трохи хвилюватися за мисливців за танками, тобто нами.

І тоді Іван Вікован пішов ва-банк. Згадуючи багатомісячні зусилля членів пошукової групи музею з пошуків танку для президентського села Нові Петрівці, велике значення танку для патріотичного виховання підростаючих поколінь, Іван Петрович переконав закоханого у район і його історію Голову Вишгородської РДА Олександра Приходька, розпочати пошук танку на його рівні. Тобто у «закромах Родини» - в системі Міністерства оборони України.

Підозрюю, той «захопливий» процес був набагато складнішим за наші форсування боліт… І повністю непублічним. Хоча, на відміну від нашого пошукового загону, переможним.

Олександр Приходько стримав слово! Нові Петрівці отримали третій танк, на додачу до двох Т-34. Тепер ИС-3. І хоч він не брав участі у боях Другої світової, має свою історію.

Уявіть нашу радість після офіційного повідомлення! Той, хто не брав участі у пошуках на благо рідного ДЕРЖАВНОГО музею, не зрозуміє…

«Експозиція під відкритим небом Національного музею – заповідника «Битва за Київ у 1943 р.» поповнилась новим цікавим експонатом . 48-тонний важкий танк ІС – 3 («Йосип Сталін») навічно став на теренах музею. – повідомила прес-служба музею.

Дирекція музею виносить подяку начальнику Генерального штабу Збройних сил України , генерал – полковнику Замані В. М., Голові Вишгородської райдержадміністрації Приходьку О. О., голові Новопетрівської сільської ради Старенькому Р. М., директору компанії «Київпідземшляхбуд» Гальчуку А.П.
ІС – 3 – це радянський важкий танк часів Великої Вітчизняної війни, запущений в серійне виробництво в останні її дні, тому він не встиг прийняти в ній участь. Індекс «3» обозначає третю серійну модель важких танків родини «Йосип Сталін"(1943-1953рр.). За характерну форму лобової частини корпуса танкісти називали ІС – «Щука». Створення цього танка почалось в кінці літа 1944 року. Танки ІС – 3 нажаль не брали участь у бойових діях Другої Світової війни, але саме ці бойові машини в кількості 52 штук 7 вересня 1945 року прийняли участь в Берлінському параді союзних військ на честь перемоги в Другій Світовій війні в складі частин Червоної Армії. Цей танк дуже вразив західних союзників СРСР по антигітлерівській коаліції».

Згодом ми зрозуміли, звідки танки «ростуть»:

«Унікальний танк ІС-3, що тривалий час знаходився на Харківщині в розташуванні 92-ї окремої механізованої бригади 6-го армійського корпусу, поповнить музейну експозицію військової техніки у Вишгородському районі Київської області.
Перевезення цього зразка броньованої техніки часів Великої Вітчизняної війни відбулося на підставі спеціального розпорядження першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України віце-адмірала Ігоря Кабаненка. Відбулося це заради увіковічення слави бойової техніки та визволителів України від німецько-фашистських загарбників. – повідомила преса Міноборони.

   За словами командира 92-ї окремої механізованої бригади полковника Володимира Козака, буквально за декілька тижнів на звичному місці біля контрольно-перепускного пункту військової частини стоятиме інший танк типу Т-55, який не менш овіяний славою у військах.
   — На озброєнні нашої частини тривалий час знаходився саме Т-55, як основний вид озброєння у другій половині минулого століття. Тому історично справедливим буде встановлення його як символу нашого з’єднання. А у ветеранів та місцевої громадськості немає підстав хвилюватися. Запевняю, що військові традиції й надалі передаватимуться від покоління до покоління. Щодо ж ІС-3, то відтепер його зможуть побачити та оцінити набагато більше людей, ніж у нашому невеличкому містечку, — пообіцяв полковник Володимир Козак.
   До речі, дана звістка викликала певне занепокоєння серед ветеранів частини, але після зустрічі з командуванням з’єднання всі острахи літніх людей назавжди розвіялися.
   — Ми — колишні військовослужбовці частини — зрозуміли, що перевезення танку ІС-3 відбулося заради благородної справи. Щодо постановки на постамент іншого танку, то ми з цим питанням погоджуємося. Гадаю, що новий-старий Т-55, який стоятиме у почесній "варті” біля КПП, стане своєрідною візитною карткою 92-ї окремої механізованої бригади, — зауважив полковник у відставці Володимир Дикий».

Я оце, як заступник командира пошукового загону Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році», почав розмірковувати про славну бойову біографію танків типу Т-55, Т-72, Т-80 у важкому процесі виховання молоді… Це так, до слова… Хоча… Їх же списані, або поріжуть, або в Африку комусь за безцінь продадуть. А так будуть в музеї. Свого часу якийсь компартійний дурень наказав порізати всю трофейну техніку Третього Рейху. Втратили цілий пласт історії… Військовим слід постійно нагадувати про військову історію. Не можна перетворювати всю бойову техніку на металобрухт!

-Вважаю, що Голова Вишгородської РДА Олександр Олексійович Приходько здійснив справжній музейний подвиг! – заявив Голова правління УІВІ, кандидат історичних наук Віктор Карпов, - І вартий найвищого звання «Музеєтворець», заснованого Українським інститутом воєнної історії та журналом «Музеї України» в рамках Фестивалю вільних музеїв.

А директора музею «Битва за Київ у 1943 році» Івана Петровича Вікована просто повинна відзначити Україна…

Шукайте танки! Підтримуйте музеї!

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України», заступник командира пошукового загону музею у Нових Петрівцях

Гарні дні для подорожі до музею в Нових Петрівцях

админ — Tue, 15 Oct 2013 10:23:06 GMT

Гарні дні для подорожі до музею в Нових Петрівцях

Продовжується плідна співпраця музейників Київщини з журналістами. На прохання директора Національного музею-заповідника "Битва за Київ у 1943 році" І.П.Вікована, команда журналу "Музеї України" організувала прес-тур до президентського села Нові Петрівці.
Об'єднали зусилля з прес-службою Держспецтрансслужби. Як завжди, підтримав Голова Київської ОДА А.Й.Присяжнюк, що особисто переймається проблемами музеїв області.
Голова Вишгородської РДА О.Приходько, Голова Вишгородської райради О.Носаль, Новопетрівський сільський Голова Р.Старенький зробили все, аби журналісти отримали всю потрібну інформацію, а Нацмузей достойно зустрів ювілейну дату - 70-річчя визволення Києва від фашистів.

Треба відзначити особливу роль генерал-лейтенанта, Голови адміністрації Держспецтрансслужби Миколи Малькова. Адже, саме він допоміг музею повністю реконструювати командно-спостережний пункт Першого Українського фронту. Саме завдяки цим вцілілим фортифікаційним спорудам, у 1945 році було прийнято Постанову про створення музею у Нових Петрівцях. Під відкритим небом, у землі, дерево швидко псується. Почали завалюватися стіни траншей, осипатися бліндажі... Прийняли рішення відновити експозицію.
Завдяки Держлісгоспам отримали ліс. А вже військовослужбовці-залізничники виконали весь обсяг робіт швидко і якісно.
-Сподіваюся, укріплення витримають ще років з двадцять! - повідомив М.Мальков, - Солдати працювали на совість, розуміючи значення музею, приймаючи моральну естафету своїх дідів і прадідів-фронтовиків.
-Вишгородський район має древню і багату історію! - зазначив Голова Вишгородської РДА Олександр Приходько. - Її достойно презентують наші музеї, які завжди отримують повну державну і суспільну підтримку! Тож завжди раді туристам, школярам, студентам, які із задоволенням відвідують наш край.

-Ми вдячні журналістам за увагу до нашого району! - заявив Голова Вишгородської райради Олександр Носаль, - Згадую пресові експедиції ДОТами Київського укріпрайону, відвідини Київської ГЕС, Вишгородського заповідника, Музею слідопитів. Нам є що показати, є чим пишатися!
-Національний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році" відвідало майже 7 мільйонів чоловік з 90 країн світу! - поділився директор музею Іван Вікован, -Дякуючи постійній підтримці Київській ОДА і керівникам району, всім небайдужим, вдалося впорядкувати територію, зробити ремонт, отримати бойову техніку. Особлива подяка О.О.Приходьку, що завжди поруч! Голова Київської ОДА А.Й.Присяжнюк особисто вирішує проблеми музею, є нашим справжнім другом! Велике спасибі всім, хто розвиває музейну справу!

-Я звертаю увагу на подвижницьку діяльність І.П.Вікована! - підкреслив Голова правління ВГО Український інститут воєнної історії Віктор Карпов, - Музей тримається на його ентузіазмі! Ми будемо звертатися до Президента України з проханням про присвоєння Івану Петровичу звання Герой України! А зараз ми удостоїли директора музею званням Почесного доктора військової історії!
Знаково, що головними героями урочистостей стали солдати-залізничники. Саме їм було сказано чимало добрих слів, вручено нагороди і подарунки. Але, найважливішим став наказ генерала М.Малькова - негайно звільнити в запас тих, хто відслужив. Ті, хто був в армії - зрозуміють...

Матеріали про поїздку підготували журналісти Першого національного, ТРК Київ, Тоніс, ТРК "Україна", Національна радіокомпанія, Канал "Звезда" Міноборони Росії, Новости турбизнеса, Хай Вей, Народні блоги Української правди, регіональні ЗМІ...
Взагалі, досвід організації прес-турів до музеїв напрацьований Київською ОДА, Вишгородською РДА, командою журналу "Музеї України" варто вивчати і поширювати іншими регіонами. Адже, чисельні сюжети, статті журналістів доводять інформацію про музеї до мільйонів громадян, рекламуючи заклади, залучаючи нових відвідувачів, спонсорів... Після публікацій досить швидко вирішуються нагальні проблеми... Та і сам процес підготовки до масового візиту преси має для музеїв позитивний ефект.

На закінчення рекламний заклик - поки дозволяє погода, відвідайте оновлений військовий музей у Нових Петрівцях! Тут дійсно є на що подивитися, є де прогулятися з дітьми, друзями. Прекрасний парк! Організуйте шкільні екскурсії! Для жителів столичного регіону - розкішний маршрут вихідного дня!
Подорожуйте Україною! Від музею до музею!
Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України", співорганізатор прес-туру

Від редакції:
Журнал "Музеї України" пишається результативною співпрацею з справжніми патріотами рідного краю з Київської ОДА, Вишгородської РДА, Новопетрівською сільрадою. Сподіваємося на нові подорожі!

Грослазарет Славута – цвай. Табір 301

админ — Tue, 15 Oct 2013 10:12:01 GMT

Грослазарет Славута – цвай. Табір 301

Нарешті у мене з’явилася можливість розмістити допис про перше місце, у якому ми побували в цьому сезоні. Взагалі це не просто (і не тільки) місце, чи об’єкт інтересу. Це досить велика територія нашого містечка, де раніше знаходився заклад, у якому катували і знищували десятки тисяч людей різного віку, статі і віросповідання. Зараз ця територія знаходиться за якихось 2 кілометри від нашого будинку, за межами міської смуги. Дістатись туди можна будь-яким транспортом, чи навіть пішки. На території закладу наразі майже немає життя – після розформування військової частини більшість будинків стоять пусткою а доріжки заростають дикими травами і бур’яном.

Тим не менше, тут завжди є люди – хтось обрав це місце для прогулянок, хтось для навчань водінню автомобіля (широкий простір військового полігону це дозволяє), а хтось постійно приїжджає, щоб залишити квіти на братському кладовищі…

У цьому дописі я хотіла поділитись інформацією про табір-катівню для військовополонених, яка була створена гітлерівцями поблизу Славути у роки Великої Вітчизняної війни. Інформацію для допису я почерпнула з книги, купленої у міському краєзнавчому музеї. Книга зветься "Славута. Відродження пам’яті”.

Вона містить дуже багато цікавої інформації (не лише про лазарет), а також спогади очевидців та колишніх в’язнів табору. Усі цитати надалі тільки з вказаної книги.

/Західна стіна колишнього блоку №10/

На окупованій території України існувало 242 німецькі табори для утримання військовополонених типу:

- шталаги (стаціонарні великі табори для утримання рядового та сержантського складу),

- дулаги (мобільні табори, які переміщалися з лінією фронту),

- офлаги (табори для військовополонених офіцерів).

Табори, як правило, розміщувалися у військових містечках, споруджених до війни. Відділення одного табору могли знаходитися у різних місцевостях, а також переводитися з одного населеного пункту в інший.

Потрапивши в полон, радянський солдат в першу чергу проходив через військовий збірно-пересильний пункт, де рядових та сержантів відділяли від офіцерів. Потім військовополонений потрапляв до дулагу – пересильного табору. Обидва типи таборів, пересильний пункт та дулаг, знаходилися в районі оперативних дій армії. Після дулагу полонених вже надсилали до шталагів та офлагів. Рішення про направлення людей до шталагів приймалося армійським командуванням Вермахту, у віданні якого й знаходилися ці об’єкти.

За умовами утримання майже всі табори можна віднести до категорії таборів знищення. Загалом, табори на окупованих східних територіях носили найжорстокіший характер, що визнається і німецькими дослідниками. Голод, відсутність медичної допомоги, знущання над в’язнями, масові знищення та висока смертність – характерні ознаки усіх типів таборів на окупованій території України.

Табір для військовополонених у Славуті мав офіційну назву "Шталаг 301”, а пізніше "Шталаг 357”. 22 вересня 1941 році Шталаг 301 прибув до міста Ковеля із міста Любліна (Польща). У той же час, наприкінці вересня 1941 року в місті Славута було відкрито відділення шталагу 301, яке отримало назву "Stammlager 301/ Slavuta Zweiglager” – "Шталаг 301. Відділення у Славуті”. Це відділення призначалося для утримання хворих, поранених військовополонених, які були не в змозі доїхати до основного табору в Ковелі. Оскільки фронт рухався далі, то вже у вересні 1942 року Шталаг 301 перевели з Ковеля до Славути, де він пробув до листопада 1942 року. Далі табір було передислоковано до м. Шепетівка, там він проіснував до лютого 1944 року. У багатьох джерелах табір більш відомий під назвою "Грослазарет Славута – цвай. Табір 301”. Така назва використовувалася у радянських джерелах та у спогадах військовополонених тому, що надпис із такою назвою був розміщений над центральними воротами першої зони табору.

Не важко зрозуміти, чому саме під Славутою був створений табір для військовополонених. Славута мала вигідне географічне положення: через місто проходили зі сходу на захід шосейна та залізнична дороги. У 1936 році на околиці Славути було завершене будівництво військового містечка. Побудовано 10 триповерхових казарм для розміщення особового складу військових частин, 12 тридцятидвох-квартирних будинків для сімей офіцерів, приміщення школи, будинок офіцерів. До військового містечка була прокладена залізнична гілка. У серпні 1940 року в місто передислокувалася з Новоград-Волинського кавалерійська дивізія імені О. Пархоменка. Військами німецько – фашистських загарбників Славута була окупована 4 липня 1941 року.

Що ж являв собою "Грослазарет Славута. Табір 301”?

Навколо табору у два ряди стояли стовпи висотою 4 метри на відстані 10 метрів один від одного. Кожен ряд стовпів був обтягнутий колючим дротом з обох боків із загнутими доверху в напрямку табору козирками на планках. Згодом відстань між рядами стовпів заповнили металевою "спіраллю Бруно”.

Територія кожного блоку займала майже півтора гектара і також була відгороджена колючим дротом, попереду якого на відстані 5 метрів був натягнутий попереджувальний оголений 5 мм дріт на стовпах висотою 1,5 м. Вихід за цей дріт означав розстріл на місці вартовим або охоронцем з кулеметної вишки. На території кожного блоку стояла колонка з водою та туалет, сараї – морги для складання трупів.

В огорожі корпусів для переходу між блоками були зроблені волота і хвіртки, оббиті колючим дротом з обох боків. Біля хвіртки стояв поліцай. На ніч ворота замикалися. Дозвіл переходити із корпусу в корпус мали лише медичні працівники та адміністративний персонал блоків. Перехід військовополонених між блоками був заборонений. Їх пропускали через хвіртки лише в тому випадку, коли вони мали записку від головного лікаря блоку. На ніч гітлерівці з табору йшли, залишалася внутрішня поліція та охорона за колючим дротом.

Запалювати світло в казармах вночі заборонялося. Траплялися випадки, коли німці з вишки стріляли по вікнах казарми при появі в них світла. На верхньому поверсі решіток не було, влітку цілу ніч вікна не закривалися. У блоках було темно. Після втечі групи полонених, вікна нижніх поверхів усіх блоків німці оббили колючим дротом, ззовні забили дошками. Вхідні двері на ніч закривалися на замок. У приміщеннях не було віддушин, світло вдень ледь пробивалося.

По кутах загорожі стояло п’ять сторожових вишок, з яких проглядалася не тільки територія табору і загорожі, але й прилегла до табору місцевість. На оснащених кулеметами та прожекторами вишках, які з’явилися у 1943 році після посилення режиму охорони через втечі полонених, цілодобово несли охорону німці. На кожній вишці перебувало по два німецькі солдати. У нічній час подвір’я табору і загорожа освітлювалася прожекторами, за огорожею табору патрулювала охорона з собаками.

Блоки були трьохповерхові з двома під’їздами, кожен поверх ділився на два відділення, в яких по обидва боки від проходу стояли суцільні трьохярусні нари з неструганих дощок. У відділеннях хворі лежали голова до голови. При масовому надходженні хворих на кожному поверсі блоку лежало до 800 чоловік. Табір ділився на дві зони. 6 блоків з хворими знаходилися у першій зоні:

1-й блок – тифозні та холерні хворі;

2-й блок – дизентирійні хворі;

3-й і 4-й блок – хірургічні хворі;

5-й і 6-й блок – терапевтичні хворі та видужуючі, канцелярія та поліція табору.

Саме ця зона мала назву – "грослазарет”. Блок №1 полонені називали "блоком смерті”. Щоб потрапити до нього, потрібно було пройти через двори п’яти блоків і стільки ж хвірток із колючим дротом та поліцаєм.

/Моя схема табору нашвидкоруч/

Друга зона табору грослазарету відділялася від першої шосейною дорогою, яка сполучала Славуту з Шепетівкою. У другій зоні було 4 блоки:

7-й блок – хворі, які видужували і готувалися для відправлення на роботу в Німеччину;

8-й і 9-й блоки – робочі команди, які обслуговували табір і працювали на різних роботах;

10-й блок – лікарі, фельдшери, медсестри, зв’язківці, жінки.

У 10-му блоці Славутського табору на половині першого поверху перебували полонені жінки – більше 50 чоловік, за іншими спогадами – біля 700 чоловік. Це були, переважно, медсестри та лікарі, які потрапили в полон разом із пораненими бійцями. Вони спали на двоярусних нарах. У своєму приміщенні жінки старанно підтримували чистоту, регулярно мили підлогу. Вони часто співали на дворі пісень. Решту блоку займали чоловіки, переважно медпрацівники, серед яких були поранені бійці і командири.

У табір протягом більше двох років, з вересня 1941 року до жовтня 1943 року, регулярно поступали поранені та хворі радянські солдати і офіцери. Одних доставляли вантажними вагонами з Північного Кавказу, з-під Сталінграда, Воронежа, Курська, Харкова, Севастополя, Одеси та Керчі, інших гнали етапом до Славути з-під Житомира, Києва, Полтави та інших міст.

/На фото зліва направо – 6-й, 5-й, 4-й, 3-й, 2-й та 1-й блоки. Невелики будиночки між 1 і 2 та 3 і 4 блоками з’явилися пізніше в радянські часи/

Майже кожен день комендант табору гауптман Планк у супроводі німців та зрадника Митрофанського, якого полонені називали "чорним драконом”, тому що він постійно ходив у чорному одязі, обходили блоки, шукали політпрацівнків Радянської Армії, учасників підпільних груп і осіб єврейської національності. При черговому обході для лежачих на нарах давалася команда лягти обличчям до проходу. Якщо у німців та в "чорного дракона” при зовнішньому огляді хтось викликав сумнів, його змушували повторити слова "кукурудза” та "арарат”. Якщо полонений не чітко вимовляв літеру "р”, його зтягували з нар, а потім під посиленою охороною ходячих гнали, а лежачих несли на табірне кладовище, де розстрілювали.

Надмірну старанність у наведені дисципліни і порядку проявляли фельдфебелі та унтери, які були в лазареті щоденно і займалися обліком полонених, випискою їх з лазарету в зону "здорових” та іншими адміністративним справами. Після диверсії у Шепетівці режим утримання військовополонених у грослазареті став значно жорстокішим. Погіршилося харчування, були урізані пайки ерзац-хліба. Якщо раніше блокфюрери (шефи блоків), які призначалися адміністрацією грослазарету більше для форми, то тепер вони перебували в блоках цілими днями і вели пильне спостереження за пораненими, яких при найменшій нагоді били, садили в карцер, цькували собаками.

/Колишній блок №1 – блок смертників/

У літній період день у грослазареті починався з 8-ої години ранку і закінчувався о 8-ій годині вечора. У таборі був запроваджений наступний режим: о 10-й годині – сніданок, о 13-й – обід, о 20-й – вечеря, о 22-й – відбій. Взимку 1943 року блоки закривалися о 15-16 годині, а відкривалися о 10-й годині ранку. Раніше чи пізніше виходити заборонялося. У випадку виходу із приміщення після відбою полонений міг бути застрелений охороною або зацькований собаками. Такі випадки у таборі траплялися нерідко. Перед відкриттям та закриттям блоків охорона з собаками перевіряла їх зовні, перевірці підлягали також сараї і туалети.

Із настанням холодів вікна палат забивалися дошками, всередині стояв нестерпний сморід від гнійних ран та немитих тіл, а також від паління полоненими всього, що траплялося: листя, сухої трави, дерев’яної стружки, розмішаної самосадом. Його вимінювали в обслуговуючого персоналу на хліб: за пайку – одна закрутка.

Блоки не опалювалися, котельні не працювали. Великих мук полоненим завдавав мороз. Лежати роздягненому в неопалюваному цегляному приміщенні з розбитими вікнами – справжнє катування. Зима 1942 – 1943 років була вкрай холодною, проте ніяких підстилок на нари не видавали. Люди тулилися один до одного і так зігрівалися, мертві лежали серед хворих до самого ранку.

Щоранку усіх полонених рахували. Ранішні та вечірні перевірки могли тривати 2-3 години. Мертвих викреслювали з харчування. Німці за цим слідкували ретельно. Кожен полонений мав на одязі нашивку номером.

/Сараї і склади позаду першої зони колишнього табору/

У блоках, де утримувалися робочі команди, режим був інший. Ранок починався гамірно, люди бігли до виходу, шикувалися на плацу і чекали виходу поліцаїв та німців. Останні розподіляли полонених на групи та ганяли навколо табору до сніданку. Після сніданку поліцаї шикували всіх на роботу за допомогою дубових та гумових палиць.

На кожному поверсі в окремій кімнаті стояли "параші” – діжки, які слугували туалетами. Щоранку з блоків ці діжки виносили санітари. Ранками виникали великі черги за водою, яку наливали в бак, проте її не вистачало, доводилося вгамовувати спрагу баландою. Полонені по кілька місяців знаходилися у брудному одязі. В’язням табору ніякого одягу не видавали. Добре, якщо поранений мав шинель чи речовий мішок під головою. Військовополонені тривалий час перебування у таборі не купалися, не було умов для прання білизни.

Лише весною 1943 року, у зв’язку із великою завошивленістю та епідемією тифу, почали проводити незначні дезінфекційні роботи. Скориставшись боязню німців відвідувати тифозне відділення блоку №1, лікарі та військовополонені у підвалі обладнали саморобну душову установку, побудували дезкамеру для прожарювання одягу, яка вміщувала 40 комплектів. Нари почали дезінфікувати, з них змітали сміття і обприскували рідиною з різким запахом. Полонених наголо стригли машинками, всі місця, покриті волоссям, змащували смердючою рідиною.

/Доріжка, що проходить паралельно до блоків першої частини колишнього табору/

Лазню обладнали також у колишній кухні за блоком №5. Забираючи одяг для дезінфекції, тих, хто не міг пересуватися, залишали голими на нарах. Взимку у приміщення лазні температура була 0 градусів, вода ледве теплою, а мило схоже на білу глину. Часто полонені не встигали помитися, як вода зникала. У стіні роздягальні було зроблене віконце з синім склом. Ніхто і не здогадувався, що у кімнаті за стіною сидів представник гестапо та розглядав голих військовополонених. Німці вважали, що у комуністів обов’язково повинна бути на тілі спеціально виколота мітка. Людей з татуюванням викликали на дізнання. У блоці №6 купали робочі команди.

Взуття прибулих у табір полонених замінювалося на дерев’яні колодки для того, щоб в’язні не могли тікати. Ці дерев’яні липові довбанки (німецькою – шлори) роздавалися без обліку, вони валялися всюди, ними навіть палили трубки. Взимку у Славутський табір було привезено 5 вагонів шлорів.

На багатьох червоноармійцях, що потрапили у полон пораненими, одяг був закривавлений. У цьому одязі вони і перебували в таборі. Навіть при пранні плями не зникали, такий одяг швидко рвався. Проблемою було дістати голку з ниткою, щоб пришити латку. Багато хворих лежали на нарах поруч із земляками, і якщо сусід помирав, його одяг забирав земляк. За наказом коменданта табору Планка одяг померлих, як майно "Великонімеччини”, необхідно було здавати комірнику, який навмисно скидав його на купу, щоб німці не знали, скільки його є і не забирали придатнішого. Це інколи давало можливість полоненим замінити свій одяг на кращий.

На вигляд новоприбулі полонені в перші тижні істотно відрізнялися від лазаретних "старожилів”, яких голод, рани та хвороби перетворили у скелети. У блоках між лежачими, опираючись на палки та саморобні костилі, бродили ходячі хворі та легкопоранені. Не краще виглядали видужуючі, вони займалися прибиранням палат: виносили мерців, виконували роль коней у похоронних візках, за що отримували порції їжі тих, хто ще числився в живих, але вже не міг їсти.

Від підйому до відбою у дворах блоків було багато ходячих поранених та хворих в’язнів. Вони групами та поодинці розходилися по всьому подвір’ї і займалися всім, хто чим міг: грали в карти, ремонтували одяг і взуття, знімали пов’язки і гріли рани на сонці, скидали з себе білизну та нищили паразитів, займалися якоюсь комерцією. Звичайним місцем всяких зборищ для полонених були спільні туалети, вони заміняли клуби, кімнати для паління, стихійні базари. Тут полонені вимінювали один у одного махорку, пайку хліба, штани, гімнастерки, взуття. Там завжди стояв галас, було накурено, всі про щось сперечалися, розмовляли пошепки.

/Місце покладення квітів родичів колишніх в’язнів?/

Коли наставала неділя, грослазарет пробуджувався набагато раніше звичайного. Зі світанком усі, хто міг рухатися, спускалися з нар та годинами стояли біля вікон, не відриваючи погляду від центральних воріт. Полонені чекали, коли там з’являться місцеві жителі з якоюсь їжею. Одні приходили інколи за десятки кілометрів з надією зустріти у таборі близьку людину, інші – щоб чимось допомогти своїм співвітчизникам, перемовитися з ними словом, повідомити новини, передати буханку хліба чи кусок сала.

У вихідні за блоком №1 влаштовувалися "базари”. Люди пропонували один одному металеві та дерев’яні ложки, закривавлену нижню білизну, рвані сорочки, голки, нитки, листи паперу із книг, саморобні тапки із шинельного сукна, старі перелицьовані кашкети та пілотки, мішечки (кишені від шинелей і штанів), зубець часнику, печену картоплю, буряк, вчорашню синю баланду, розрізані на дві-три частини цигарки, консервні банки, кружки, саморобне доміно, шапки та шахи, шматочки мила і дрібниці солдатського побуту, ґудзики металічні та саморобні дерев’яні. З’явилися майстри, які виготовляли котелки, каблучки з надписом "Славута. 1943 рік”, милиці та палиці. Тут же пропонували свої послуги кравці, перукарі, шевці. Еквівалентом всьому були хліб та тютюн, до цих двох предметів прирівнювався весь товар. Ходили також якісь українські гроші. Як тільки з’являвся шеф блоку, всі розбігалися по палатах.

На невеликій відстані від блоку №6 знаходилося окреме приміщення, відведене під гестапо. Під ним розміщувався карцер – низький холодний, напівтемний цементний підвал, у якому стояв тапчан для сидіння, дерев’яна параша та залізне ліжко без матраца. Тут знемагали військовополонені комісари, командири, комуністи, євреї та люди, на яких донесли. Їх щосуботи допитували і відправляли під конвоєм солдатів та поліцаїв на розстріл.

/Славутський професійний ліцей. Я не впевнена, що це колишнє гестапо, але будівля знаходиться саме на тому місці, де на схемі відмічено гестапо/

Полонених першої зони табору обслуговувало дві кухні. Їжу готували на солдатських польових кухнях. Головний лікар блоку №2 Р. Лопухін харчувався разом із полоненими, тоді як старші лікарі блоків мали право їсти на кухні, яка обслуговувала поліцаїв.

На сніданок давали банку "кофе” із горілого зерна без цукру, або літр води з сахарином, 250 г ерзац-хліба. На чотири чоловіки давали кілограмовий буханець ерзацу. У робочих блоках хліб ділили самі полонені за допомогою саморобних терезів. Після зважування пайки хліба навіть розігрувалися у "лотерею”. Один із полонених відвертався, а другий клав руку на пайку хліба і запитував: "Кому?” Той, хто відвертався, називав ім’я одного з присутніх, якому вручався цей шматок.

Обід складався з однієї літри баланди із магару (неочищений від лушпиння вид проса). Баланду варили із магару, лушпиння гречки, нечищеної картоплі з бадиллям, прілого гороху і немеленої пшениці. Часто давали бовтанку із прілої житньої муки. Зимою в баланду додавали мерзлу картоплю і шматки дохлої конини.

В обід четверо санітарів вносили у відділення великі дерев’яні діжки з баландою, окропом та мішок із хлібом. Діжку ставили в проході між нарами. Хліб, баланду та окріп роздавали санітари. Тут же створювалася довга черга. Для отримання їжі кожен полонений мав власну посудину: миску, кухоль, консервну банку, казанок. Тим, хто не мав посуду, їжу наливали у пілотки. Поліцаї били полонених за спробу просити добавку або вдруге стати у чергу.

На вечерю видавали черпак рідкої каші з лушпинням гречки. В цю кашу вливався жир, який полонені називали гасом. У табір дійсно привозили бочки з гасом. Інколи давали вівсяну кашу, яку готували для коней. Вона мала смак страви. Були полонені, котрі не могли торкатися цієї їжі, які б голодні вони не були.

/Двері одного з колишніх блоків/

Ерзац-хліб випікали із спеціального борошна, доставленого з Німеччини. В одному із складів лазарету було знайдено 15 тонн цього борошна, що зберігалося у 40-кілограмових паперових мішках з фабричними етикетками "Шпельцмель”. Судово-медичною та хімічному експертизами, а також аналізом, зробленим інститутом харчування Наркомздоров’я СРСР, встановлено, що борошно являло собою полову з мізерною домішкою крохмалю (1,7%). Харчування подібним хлібом спричиняло голодування, дистрофію, поширення важких кишково-шлункових захворювань, що призводило до частих летальних випадків”.

Раціон харчування змушував полонених постійно шукати будь-яку їжу і самим варити будь-що: траву, корінці, кору, гризунів, лушпиння картоплі тощо. Дещо перепадало полоненим від постійних робітників кухні: лушпиння, буряк, картопля, рідко тельбухи, кишки дохлих коней. Все це ділилося, готувалося на вогні і поїдалося. На прилеглих до блоків територіях полонені вищипували траву та викопували корінці.

При епідеміях раціон харчування дещо змінювалося. Полонені були задоволені, що їх переставали годувати магаром, стали видавати картопляний суп. Картоплю не чистили, а часто і не мили, від чого виходив не суп, а брудна рідина. Від цього картопляного супу з’явилося нове захворювання, лікарі називали його холеро-подібним. Людина занедужувала миттєво та стікала кров’ю. Препарати проти холери та черевного тифу не діяли. Ця хвороба загубила тисячі людей. Влітку 1943 року рівно місяць ні в баланду, ні в хліб не додавалося солі. Смертність збільшилася у декілька разів. У робочих блоках полоненим при певних видах робіт замість баланди збільшували пайку хліба.

/Залишки оздоби колишньої військової частини/

У грослазареті існував невеликий за чисельністю німецький медичний персонал, головним лікарем (штабс-артц) табору був доктор Борбе. Медичне обслуговування табору здійснювали полонені радянські лікарі та санітари. Лікарі були закріплені за блоками, вони формували групи санітарів із числа ходячих хворих у кожному відділенні. У блоці знаходився старший лікар, а на кожному поверсі – начальник відділення та два лікарі, два фельдшери, декілька санітарів, котрі прибирали приміщення і доглядали лежачих хворих. Усією господарською роботою завідував старшина поверху.

У перший період існування табору старшим лікарем блоку №1 був хірург А. Чамоков, блоку №2 – хірург Р. Лопухін, блоку №3 – терапевт П. Кузенко (однокурсник Р. Лопухіна по інституту), блоку №6 – Князєв. Полонені лікарі носили на лівому рукаві білі пов’язки із червоним хрестом. У Р. Лопухіна на комірцях гімнастерки були нашиті білі петлиці з написом хімічним олівцем "oberarzt” (старший лікар). Для лікарів видавали обмундирування, постільну білизну, трохи бинтів, вони жили по 4-6 чоловік у кімнатах, а в іншому їх становище нічим не відрізнялося від становища військовополонених.

Щодня лікарі з полонених разом із санітарами робили обхід. Медикаментів практично не видавали. Окрім розчинів марганцівки, кислого калію та риванолу, обмеженої кількості паперових бинтів, у розпорядженні лікарів нічого не було. Полонені купляли в охорони табору індивідуальні пакети. Перев’язувальний матеріал фельдшери і санітари робили з білизни померлих. Брудні бинти прали, кип’ятили і знову пускали в хід. Лікарі робили перев’язку пораненим один-два рази на місяць. У блоці поранені лежали на одних нарах разом з інфекційними хворими.

У казармах перехоплювало подих від нестерпного запаху випорожнень і трупів. Багато поранених і хворих від виснаження не піднімалися, страждали нетриманням сечі, профузними дизентирійними та безбілковими проносами, набряками обличчя та кінцівок. Нечистоти з верхніх нар стікали вниз. Важкопоранені і хворі знаходилися на нарах цілодобово – до тих пір, поки не видужували або помирали.

Поранені, які могли пересуватися, отримували допомогу у медпункті. Там знаходився лікар чи фельдшер, два-три санітари. У медпункті можна було лише промити ранки кип’яченою водою та перев’язати їх, вистоявши у довгій черзі. Рани мали жахливий вигляд, а бинти були покриті вошами. За здоров’я і життя в’язнів у таборі ніхто не відповідав.

Окрім іншого у грослазареті німецькі лікарі штучно створювали неймовірну скупченість. В’язні були змушені стояти, щільно притиснувшись один до одного, знемагали від втоми та виснаження, падали та вмирали. Фашисти застосовували різні способи "ущільнення”. Вони могли робити це пострілами з автоматів, і люди невільно тиснулися один до одного, а тоді гітлерівці заштовхували у блок ще хворих і поранених та зачиняли двері.

/Західна сторона блоку №9/

У блоці №1 знаходилися безнадійні хворі: проносники, туберкульозники, тифозники, а згодом і в’язні, над якими німці проводили досліди. Серед них були і ті, що потребували хірургічного втручання. Для них старший лікар А. Чамоков обладнав операційну і забезпечив її примітивними хірургічними інструментами, які ховали при кожній перевірці. Операції проводилися без застосування анестезійних препаратів. Під час операцій рани змащували розчином солі.

Однією із перших інфекційних хвороб у таборі, що переросла в епідемію, була дизентерія. Проти дизентерії боролися голодуванням, їли підгорілі сухарі, заборонялося їсти баланду, пити сиру воду.

Не встигла припинитися епідемія дизентерії, як на заміну їй спалахнула епідемія висипного тифу, з’явилися короста та правець. У блоці №1 правцем захворіли 16 чоловік, з них вижили лише 9. Були поодинокі випадки захворювання черевним тифом, але завдяки тому, що німці виділяли ліки для таких хворих, епідемії вдалося уникнути. Уся робота у боротьбі з епідеміями покладалася на полонених лікарів.

У блоці №6 взимку 1942 – 1943 рр. також лютували інфекційні хвороби. За добу вмирало декілька десятків чоловік. Були випадки, коли полонені, доведені до відчаю, викидалися із вікон 3-го поверху і розбивалися. Поширення епідемій змушувало гітлерівців організовувати роботу по дезінфекції одягу та пропуск хворих через лазню. Проводилася ретельна дезінфекція всіх полонених, відібраних на роботу до Німеччини, щоб вони не завели яку-небудь хворобу чи епідемію. Німецький медперсонал стежив за станом здоров’я полонених, видужуючих переводили в блок №6. Радянські лікарі під надуманими діагнозами намагалися продовжити лікування хворих у лазареті, щоб запобігти їх відправці.

/Водонапірна вежа за межами території колишнього грослазарету/

Із появою табору в Славуті місцеві жителі, переважно жінки та дівчата, підходили до огорожі табору, передавали продукти, шукали своїх родичів. Була можливість за харчі чи інші речі "викупляти” полонених в охорони. Мали місце випадки, коли через огорожу місцеві жінки та дівчата знайомилися із полоненими, а через декілька днів, принісши дарунок охоронцю, забирали його додому під виглядом родича чи чоловіка.

Бажання вирватися з полону і воювати з фашистами, голод, знущання, постійна загроза смерті спонукали військовополонених до індивідуальних та групових втеч з табору. Вони знаходили притулок у місцевих жителів Славути та навколишніх сіл, у зв’язку з чим 15 січня 1942 року шепетівський гебітскомісар попередив населення, що "за надання військовополонених, що втекли, будь-якої допомоги, винні будуть розстріляні. Коли безпосередні винуватці не знайдуться, то у кожному випадку будуть розстріляні 10 заложників”. Районна управа в свою чергу оголосила, що "всі військовополонені, які самовільно покинули лазарет, оголошуються поза законом і підлягають розстрілу в усякому місці, де їх буде виявлено”.

Оригінальний спосіб втеч придумали полонені весною 1942 року під час заготівлі дров для опалення кухні, яка розміщувалася між четвертим і третім блоками. Німецький пост стояв біля хвіртки із четвертого блоку до кухні. Позаду кухні, також в огорожі із колючого дроту, була хвіртка, через яку можна було пройти до занедбаних конюшень військового містечка за територією табору. Команди із 10-15 чоловіків підходили до вартового і під особисту відповідальність старшого перекладача табору А. Ліхтенштейна (О. Софієва) пропускалися через хвіртку без конвою, а потім через другу хвіртку – до конюшні. У конюшні команди по заготівлі дров (хольц-команди) розбирали перегородки та носили дрова до кухні.

Спочатку німці уважно перераховували людей, які йшли та поверталися з колодами. Оскільки кількість тих, що йшли та поверталися збігалася, пильність в охоронців притуплялася. Цим скористалися підпільники і організували "карусель”. У перший раз команда виходила у повному складі, і її можна було перерахувати, але потім, коли починали підносити колоди, команда розтягувалася – одні поверталися, другі несли колоди, треті знаходилися на півдорозі між конюшнями та казармами. А оскільки таких ходок було багато і робота продовжувалася більше двох годин, перевірити людей було важко. Дехто з тих, що йшли до конюшні, уже не поверталися. Так, протягом однієї заготівля дров вдавалося втекти з табору декільком полоненим.

Велика втеча полонених із табору через Славутську районну лікарню відбулася 14.06.1942 року. В числі втікачів були учасники підпілля, це була група, що складала ядро Славутського партизанського загону, який згодом отримав ім’я Ф. Михайлова. День 14 червня 1942 року пізніше стали вважати днем створення партизанського загону ім. Ф.М. Михайлова.

Майже для всіх втеч характерним було невелике число учасників – одинаки чи групи з 2-3 чоловік. Траплялися випадки, коли полонені при спробі втечі гинули від куль, або їх ловили і відправляли в гестапо. Так загинула група із 6 чоловік з блоку №6, група із 3 чоловік з блоку №5.

Остання втеча у лютому 1943 року закінчилася невдало. Групу втікачів із 10 чоловік, на чолі з лейтенантом Клюквіним, було впіймано. Як виявилося, за срібний годинник втікачі намагалися підкупити поліцая, проте той зрадив групу в останній момент. Німцями були вжиті додаткові заходи для посилення охорони, у кожен блок помістили по 5-6 поліцаїв, вікна перших поверхів затягнули колючим дротом, всі виходи з блоку на ніч стали закривати ззовні.

Після обіду 7 січня 1944 року, коли вартовий вистрелив із гвинтівки і зняв галас, всі охоронці табору кинулися тікати у бік Славути, прийнявши юрбу полонених біля огорожі за партизанів. У паніці втекли з вишок і німці, покинувши кулемети. Табір залишився без охорони. Чулася стрілянина у північній стороні міста. Полонені почали різати колючий дріт, інші забігали у блоки із закликом тікати. втікачі біля другої колючої загорожі знімали з себе верхній одяг і кидали його на дріт. Втекло приблизно 350 чоловік.

За неповними даними, за час існування грослазарету втекло більше 2000 полонених. Втікачі з таборів Славути і Шепетівки не тільки стали бійцями першого партизанського загону на Славутчині, але й до початку 1944 року складали кістяк партизанського з’єднання ім. Михайлова, яка нараховувало понад 4 тисячі бійців. Командний склад партизанських загонів з’єднання формувався, в основному, із втікачів табору, колишніх командирів та політпрацівників Червоної Армії.

/Монумент поблизу братського кладовища/

При доставці полонених у табір із вагонів щоразу виносили велику кількість померлих у дорозі. Їх вантажили на підводи, вивозили на кладовище та ховали в окремих могилах в одязі та з наявними в них речами.

Німецькі лікарі, есесівці та поліцаї постійно шукали серед полонених і лікарів грослазарету осіб єврейської національності. Німці заводили лікарів у кімнати для вмивання та перевіряли на обрізання. Підозрюваних утримували в окремих приміщеннях блоку, в одній кімнаті – чоловіків, в іншій – жінок із медичного персоналу. Одного разу на початку вересня 1942 року з табору вивели близько 30 євреїв під конвоєм поліцаїв. Здорові чоловіки несли на ношах хворих та поранених. Їх відвели на декілька сот метрів від табору і розстріляли в протитанковій траншеї. Це бачили полонені з вікон верхніх поверхів казарми. Серед розстріляних були чоловіки та жінки. Іншого разу повз табір везли та вели 40 людей до соснини, що росла неподалік водонапірної вежі. Люди плакали, кричали, мліли в дорозі, було чути підводи плач дітей та матерів. Їх розстріляли. За свідченням полонених, розстріли втікачів та євреїв здійснювалися неподалік водонапірної вежі у напрямку на північний захід від табору.

/Місце, де творилися усі жахіття, описані вище/

Вкрай важкі умови утримування військовополонених у грослазареті спричиняли високу смертність в’язнів, особливо у блоках №1 та №2 під час епідемії дизентерії, тифу і так званої парохолери. Причина смерті не встановлювалася. Факти смерті полонених "перевіряли” лише поліцаї, конвоїри та санітари. Мерців похоронній команді здавав старший санітар відділення, а в робочому блоці – прибиральник. Траплялися випадки, коли санітари несли померлих, які на дворі оживали, їх відносили назад. Серед них були напівживі істоти з елементарною дистрофією, в інших, винесених із казарми, ще рухалися руки або ноги, проте їх, голих клали на підводу і везли на кладовище.

Взимку трупи вивозилися у дощаті сараї, які швидко переповнювалися. Покійників складали штабелями прямо на вулиці, біля корпусів. Трупи складалися також у підвальних приміщеннях блоків, у так званих мертвецьких. Кожен день дві парокінні підводи вивозили мерців на кладовище. У багатьох спогадах є свідчення про те, що трупи вивозилися також візком, який тягнули самі полонені. Шосейну дорогу, що пролягала паралельно до табірної огорожі і якою везли мертвих на кладовище, військовополонені називали "дорогою смерті”. Мертвих на кладовищі перед тим, як скинути в яму, роздягали догола. Одяг померлих здавався на відповідні склади.

Кладовище було розташоване в південно-західному напрямку за 200 метрів від зовнішньої огорожі табору і займало територію у 2 гектари. Копали могили та здійснювали поховання спеціальні команди – "тоткоманди”, їх ще називали "капутчиками”. Зимою з ранку до вечора на кладовищі копошилися десятки фізично виснажених людей, які багаттям відігрівали землю, кирками та лопатами вгризалися у трьохметрову глибину траншей, готуючи останній притулок для співвітчизників, а, можливо, і для себе. Мали місце поховання за огорожею табору, а в останні місяці існування табору померлих закопували перед 1 та 2 блоками. Згідно спогадів полонених, трупи ховали також у протитанкових ровах, і були могили, в яких клали по 250-300 чоловік. Ці поховання досі не досліджені.

У спогадах в’язнів є твердження, що у таборі траплялися випадки людоїдства. Зокрема, йдеться про те, що члени похоронної команди нерідко вирізали у трупів частини тіла, пекли їх на вогні і поїдали. Довідавшись про те, фашисти влаштували показовий розстріл канібалів.

10 січня 1944 року радянські війська ступили на землі Славутчини. Грослазарет у Славуті згортався поспішно. Був зібраний етап у 3,5 тисячі полонених і його під конвоєм німців пішки погнали на Волочиськ, а у грослазареті залишили лише важкохворих і немічних у блоках №1 і №2 (525 чоловік). Війська 1 Українського фронту звільнили Славуту від фашистської окупації 18 січня 1944 року. Уцілілих колишніх в’язнів поселили у госпіталь санітарного батальйону. Там їх харчували двічі на день і водили в лазню, доки не вивели вошей. Через 10 днів їх перевели у Новоград-Волинський, а тоді розмістили по різних госпіталях на лікування.

Під час дослідження декількох могил літом 1944 року членами Надзвичайної Державної Комісії виявлено, що в кожній могилі братського кладовища захоронено по 25-50 чоловік. На багатьох могилах були встановлені дерев’яні хрести з табличками, де зазначалося 10-12 імен похованих. Однак при розкопуванні під останками тих, хто був названий на табличках, відкривався другий рід поховань з такою ж кількістю жертв, а нижче – третій. У окремих могилах трупи були пересипані вапном. За даними вищезгаданої комісії у Славутському грослазареті загинуло близько 150 000 військовополонених.

Рішенням №116 від 17.05.1990 року виконком Славутської міської ради територію в 44 гектари, де знаходяться могили померлих у таборі і розстріляних військовополонених та цивільних громадян, оголошено Полем Пам’яті.

ОКРЕМІ ФАКТИ

У грослазареті перебував також популярний актор кіно і театру, народний артист СРСР, Інокентій Смоктуновський.

Коли колону полонених у січні 1944 року вели у Волочиськ, він здійснив втечу, блукав по лісах, поки не потрапив у село Сохужинці Ізяславського району, де його, хворого на дистрофію, виходила сім’я Шевчуків.

Через місяць Смоктуновський потрапив до партизанів, воював у загоні ім. Леніна з’єднання ім. Ф.М. Михайлова.

При проведенні розслідування Надзвичайна Державна комісія виявила пакунки з "мукою”, що доставлялася із Німеччини для випікання ерзац-хліба. Аналіз показав, що дана "мука” є нічим іншим, як рівномірно, але досить грубо здрібненою соломою з довгими частками до 2, а іноді до 3 мм. При мікроскопії в кожному полі зору поряд з рослинними волокнами деревини, виявлені у дуже малій кількості крохмальні зерна, що нагадують по будові крохмальні зерна вівса. Споживання хліба з такої муки, завдяки подразнювальній дії полови, призводило до розвитку захворювань травного тракту. Загалом же в’язнів годували хлібом із 64% домішкою дерев’яної тирси та баландою з гнилої картоплі, у яку кидали відходи та щурячі екскременти.

Із Висновку військового прокурора 1 Українського фронту В. Шавера:

Производство исследований и вскрытя трупов умерших пленным врачам немцы запрещали и исследовали сами, после чего заболевание на некоторое время прекращалось. Через некоторое время заболевание снова появлялось и снова прекращалось после исследования немцами. Все это было похоже на то, что немцы проводили бактериологические или какие-либо другие опыты, стоящие для пленных огромных жертв.

Для установления физического состояний поступивших из Славутского лагеря освобожденных Красной Армией бывших военнопленных была организована судебная медицинская экспертиза. Ею установлено у 525 человек следующие заболевания и ранения:

289 – алиментарная дистрофия

146 – истощение

80 – активный туберкулез легких

83 – сыпной тиф

240 – сердечно–сосудистые расстройства

151 – заболевания желудочно-кишечного тракта

198 – осложнение ранений

65 – остомиелит

43 – заболевания кожи и подкожной клетчатки

13 – болезни органов дыхания

31 – нервно-психические расстройства

8 – укорочение конечностей

2 – ложные суставы

78 – кахексия от истощения

Возле водонапорной башни, на територии лагеря, было расстреляно около 10 000 человек, среди них женщины, дети и старики. Подводили их группами к огромным ямам, заставляли раздеваться догола и ложится на дно ямы. Таким образом, этих людей расстреливали лежащими в яме. Подводили следующую группу людей, которых заставляли лечь на трупы нижних, и снова автоматом проводили по ряду лежавших людей. Так заполнялась одна яма за другой трупами начем неповинных людей, стоны которых еще раздавались во время забрасывания могил землей.

/Монумент (цистерна у формі людських рук), встановлений неподалік водонапірної башти/

4 СЛАВУТСЬКЕ МЕТРО

З весни 1943 у блоці №2 знаходилася найбільша підпільна організація, до складу якої входили Лопухін Р.О., Кузенко С.К., Білоусов Г.П., Хитров К.З., Марченко І.К.

У квітні 1943 року у Славуту прибула група військовополонених із Житомирського табору, від яких підпільники довідалися про спробу втечі там через підкоп. Таким незвичним способом втечі з полону вирішили скористатися і підпільники грослазарету. Для керівництва роботам створили штаб, до якого увійшли Лопухін, Кузенко, Чистяков, Стицюк, Федоров, Полєтаєв, Мамієв, Лукін, Крикунов, Щеглов, Ломакін, Кучеренко, Златоверський, Максимов. Усю підготовчу роботу – кадри, розрахунки, інструменти, освітлення, вентиляцію, безпеку, сигналізацію та інші питання – вирішували керівники підпільної організації. Колишнього гірника Афанасія Полєтаєва було призначено керівником підземних робіт.

Роботи по прокладанню тунелю з підвалу 2-го блоку розпочали на початку травня 1943 року. Лаз, розміром 1х1 метр вирізали у підлозі, замаскували кришкою, на якій поставили ящик з хлібом. За планом підкоп повинен був пройти з північно-західного кута блоку №2 через двір табору і вийти за колючим дротом перед шосейною дорогою, що проходила паралельно огорожі табору на відстані близько 30 метрів від неї. По обидва боки цієї дороги були глибокі кювети, вихід з тунелю планували у ближньому придорожньому кюветі. За розрахунками підпільників тунель мав бути довжиною біля 100 метрів на глибині 2-2,5 метри, висотою 70 см, шириною 60 см. Основою розмірів тунелю послужили розміри ящиків з-під мила, які використовували як дрова і якими підпільники обшивали стіни та стелю тунелю.

Для виконання робіт "метробудівці” мали 4 малі саперні лопати, 2 ломи, 1 пилку, 2 саперних сокири та 10 ломів, виготовлених із ліжок. Працювали в підкопі у 2-3 зміни, по 5 чоловік у кожній. Кожен, хто брав участь у підкопі, знав тільки свою п’ятірку. Лише Р. Лопухін та П. Кузенко знали усіх "шахтарів”. Під час роботи копачів тунелю додатково харчували. Для цього у підлозі кухні був зроблених хід у підвал, через який кухар – підполковник Бєщєков доставляв теплотрасою додатковий пайок робочій п’ятірці.

До травня 1943 року група, яка готувала втечу, нараховувала 20 осіб. Щоб наблизити час втечі, тунель купали і ночами. перед тим, як приступити до будівництва з метою безпеки було створено спостережні пункти. Під час роботи у тунелі з пункту велося спостереження за рухом військовополонених, поліцаїв, вартових. У будинку замість стояка опалювальної системи поставили трубу, через яку подавалися умовні сигнали: "зменшити шум і стукіт”, "призупинити роботи”, "тривога” тощо. Якщо потрібно було припинити роботу і вийти з тунелю, давався умовний сигнал – три коротких і три частих удари по трубі. Щоб не було слідів на одязі працюючих у підкопі, вони у колекторі теплотраси одягали "спецодяг” і дерев’яні колодки, які там зберігалися постійно.

Спочатку землю транспортували солдатськими речовими мішками. Тарою для землі слугували також простій мішки, брезент, рюкзаки. Згодом для транспортування землі було виготовлено 4 ящики із фанери у вигляді човників, що мали розміри 50х25х20. В один бік тягнули човник із землею, а в інший – повертали його до перевалочної станції або у забій. Земля транспортувалася до колектора, де висипалася та розподілялася по теплотрасі. Всього за час риття підкопу було переміщено близько 100 куб. метрів землі.

По всій трасі підкопу було зроблено дванадцять повітряних отворів, щоб "шахтарі” не відчували нестачу повітря. В отворах були металеві труби діаметром від 50 до 100 мм. Щоб замаскувати вентиляційні труби, на поверхні було вирішено на ділянці, під якою проходив тунель, посіяти кріп та петрушку, посадити картоплю.

Із появою отворів на поверхні землі став чутний гуркіт та стукіт працюючих у тунелі людей. Тоді в’язні вирішили організувати самодіяльний оркестр, що у потрібний час проводив би репетиції у зоні будівництва "метро”.

До весни 1943 року тунель проклали до зовнішньої огорожі табору. Земля стала твердішою, із покладами кремнію. Вночі сигнальники не бачили, де знаходилися вартові, працювати в підкопі довелося повільніше. Трапився випадок, коли п’яний поліцай, почувши стукіт під землею, почав стріляти. Тільки тому, що поліцай був п’яний, у гестапо йому не повірили та покарали за створену тривогу, але роботи на деякий час довелося припинити.

Незважаючи на вжиті підпільниками заходи секретності щодо проведення робіт, все ж до адміністрації грослазарету двічі просочувалися відомості, що з одного із блоків будується підкоп для втечі. Німці вирішили знайти його, про що стало відомо Лопухіну. За ніч на кухні зацементували та просушили лаз, поставили на нього діжку з-під капусти. На ранок весь медперсонал і хворих вигнали на площу перед блоками. Для обшуку у блоках та навколо них використали собак, проте нічого не виявили.

Почалися часті перевірки, нальоти зненацька повторювалися 2-3 рази на тиждень. Бувало, що німці з’являлися саме в момент проведення підземних робіт, тоді "шахтарям” за сигналом чергового потрібно було встигнути за лічені хвилини вибратися із вузького тунелю, переодягтися та впасти на нари.

Втечу було призначено на 23 листопада 1943 року, цьому посприяли і погодні умови: ніч була темна, йшов дощ зі снігом, був сильний вітер. До 23 години всіх 89 учасників втечі розбили на групи. До місця спуску підходили поодинці. За планом, після виходу з підкопу полонені мали спочатку по-пластунськи перелізти дорогу, а потім бігти до лісу у напрямку водонапірної вежі. Першими в підкоп спустилися Федоров, Іванов та Стицюк. Вони вийняли останні 25 сантиметрів землі, чим відкрили вихід з тунелю.

Перша група втекла повністю, надійшов сигнал виходити другій групі. Раптом пролунав постріл. Як виявилося пізніше, один із полонених порушив інструкцію. Замість того, щоб перелізти дорогу по-пластунськи, він перебіг рачки, а під час спуску в кювет наробив шуму. Вартовий почув та вистрелив, засвітилися прожектори на вишках. Змогли втекти лише 15 чоловік, решта були змушені поспішно покинути тунель і зайняти свої місця на нарах.

Німецькі солдати з ліхтарями виявили вихід з тунелю та простояли біля нього з автоматами до ранку. Світало, коли Славутський гарнізон був піднятий по тривозі. Про втечу через підкоп повідомили у гебітскомісаріат. Із Шепетівки на грузовиках прибула зондеркоманда. Лікувальні корпуси оточили автоматники. Того ж ранку німці почали шукати вхід у тунель, намагалися у вихід з тунелю направити собаку, але вона не пішла. Двоє поліцаїв визвалися залізти в лаз і вияснити, звідки тягнеться хитрий хід. Через півтори години, подолавши у штольні завал піску, поліцаї пролізли в колектор, знайшли і відкрили замаскований лаз.

Ранком 24 листопада усі лікарі, фельдшери, санітари, хворі та поранені другого блоку були вишикувані на плацу. Лікарів та обслуговуючий персонал вишикували окремо. Близько трьох годин перераховували полонених. Було відібрано і відправлено у карцер близько 60 чоловік. Через 2 доби їх вивезли в Німеччину. Патрулі перекрили усі дороги в околицях Славути і хапали кожного, хто траплявся на шляху до сіл.

Через три дні у грослазарет прибула на літаку спеціальна комісія. Німецькі офіцері знімали підкоп на кіно- і фотоплівку, називаючи його "гросметрополітен”. Із робочого табору пригнали більше сотні військовополонених і примусили їх розкопати підкоп зверху і засипати його.

А втікачі влилися до партизанського загону І. Музальова, в якому Р. Лопухіна призначили начальником санітарної служби. 27 квітня 1968 року діяльність підпільної патріотичної організації, яка діяла у Славутському "Грослазареті 301” було визнано Хмельницьким обкомом комуністичної партії.

****

Неймовірно жахливу і гнітючу розповідь про спільну трагедію десятків тисяч людей можна закінчити словами Тамари Лісіціан, колишньої ув’язненої, що згодом стала Заслуженим діячем мистецтв РРФСР та режисером кіностудії "Мосфільм”. Вона неодноразово бувала у Славуті і під час свого останнього приїзду у червні 1991 року взяла участь у мітингу – реквіємі з нагоди 50-річчя початку Великої Вітчизняної війни. У розмові із журналістом вона сказала:

"Я, власне, у Славуті вдруге народилася. Люблю це місто. У вас особливе місто, і атмосфера у ньому особлива. Ваше місто охороняють вони, мученики концтабору. В інших місцях руйнуються пам’ятники, минуле безжалісно топчеться людьми, які не хочуть пам’ятати його. А Славута така, як і була раніше. Оберігають мертві всіх вас і вашу землю. Думаю, що ви не зможете зрадити їм. Вони поруч з вами. Ось чому Славута – святе місто…”

http://llevchenko.wordpress.com/2012/04/03/%D0%B3%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%80%D0%B5%D1%82-%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%83%D1%82%D0%B0-%D1%86%D0%B2%D0%B0%D0%B9-%D1%82%D0%B0%D0%B1%D1%96%D1%80-301/

Нова загадка Третього Рейху - фрагмент суперзброї?

админ — Tue, 15 Oct 2013 10:10:54 GMT

Нова загадка Третього Рейху - фрагмент суперзброї?
Музей Кайзера під Мюнхеном поповнився новим незрозумілим експонатом. Спершу думали - якась залізяка з обладнання гітлерівської субмарини чи есмінця. Але, звідки вона взялася у Альпах Баварії? І чому зберігалася у досить потаємному місці гірської садиби колишнього засекреченого науковця, який зник у 1946 році?
Почали шукати.
А слід відразу обірвався. Поки є дуже приблизна версія.
"Залізяка" вигулькнула завдяки молодій жінці, яка нещодавно поховала бабусю. Її прабабуся була старшою донькою провідного інженера якоїсь секретної наукової установи. Наприкінці війни науковець привіз у їх заміський будинок кілька дивних предметів. Сказав зберігати до повернення "наших". Ймовірно, то якийсь фрагмент прототипу "суперзброї фюрера", про яку так багато говорили тоді в Німеччині. Знайдена деталь має досить поважний вік, виготовлена ще у кайзерівській Німеччині. Відомо, що вже тоді німецькі вчені здійснили вражаючі відкриття. Відповідно, все вивчалося і модернізувалося тими ж вченими вже для Гітлера.
Можна припустити, що після краху, прототип розібрали і відправили на зберігання особливо перевіреним наці. У випадку скорого відновлення фашизму, на що тоді ще дуже сподівалися, основні компоненти можна було миттєво зібрати у лабораторії і закінчити проект... Ніхто не прийшов.
Приблизно так і сталося з ракетною програмою США. Захопили Вернера фон Брауна. Той дав сигнал і наводку. За кілька днів американці отримали всі важливі компоненти. Креслення. По тій же схемі діяли спецслужби СРСР. Їм пощастило більше. Та і радянські вчені, суттєво простимульовані тов. Берія, реально працювали без відпочинку. Тому і перший супутник був радянським. На німецькій основі... Можна згадати принципові рішення для ракетних двигунів, які використовують і досі...
Та і сучасний підводний флот створений на розробках тих, невідомим нікому геніїв Третього Рейху...
Тут що радянська, що американська пропаганда постаралися... Приховано занадто багато промовистих фактів. Чекаємо наукового визнання.
На початку 1946 чоловік зник. Переправили в Аргентину?
Майже одразу його дружина вийшла заміж.
Відбулася зміна поколінь.
Не залишилось жодного, хто міг би пояснити, звідки у горах опинилися прилади з морською символікою. І що то таке?
Ось лист від Миколи Кайзера:

"Вот это чудо. Никто не может ответить, что это. Написал во все крупнейшие военные, исторические, морские музеи Европы - никто не знает, никто не понимает, что это такое. Очень странный предмет. Возможно, первая в мире электромагнитная пушка?"
Найсмішніше те, що виникло відразу кілька "колекціонерів" готових викупити оте щось, яке навіть не знаємо як назвати.
Зрозуміло, можна напружити фантазію, розробити якусь конспірологічну версію. Читачі те все шалено люблять!
Давайте спробуємо спершу зрозуміти що то таке...
Хоча, здається, ми вийшли на слід ще однієї загадки Третього Рейху.
На цей момент це все, що можна дати до друку. Чекаємо!
Прохання до всіх, хто розуміє, що зображено на знімку писати до журналу "Музеї України".
Фото надано Музеєм Кайзера.
Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"

Більше фото, більше питань...
http://do-heute.do.am/publ/4-1-0-720

НПФ "Танаис"

11 последних субмарин Адольфа Гитлера

Скарб НКВД.Чиї кайдани виставлені у Музеї плакату?

http://museum-plakat.do.am/publ/pam_jat_zemli_muzej_plakatu_i_mislivci_za_tankami/1-1-0-255

Предатели продали казачьи регалии России в Лондоне!

Предыстория | Форум | Казачество | Американская статья. Что думаем ...

Russian Art

Історії про танк з музею в Нових Петрівцях

Гарні дні для подорожі до музею в Нових Петрівцях

Грослазарет Славута – цвай. Табір 301

Грослазарет Славута – цвай. Табір 301

Нова загадка Третього Рейху - фрагмент суперзброї?